К истокам украинского национализма.
Отрицать ложных богов необходимо, но это еще не все:
под их маской следует искать причины их существования.
А. Герцен
varjag-2007 С приходом Виктора Ющенко к власти в 2004 г. из политического маргинеса в правящие круги попали и представители националистических партий, поддержавшие его на выборах. Именно они определяют сейчас политику Украины. Журналист Марианн Калуски в статье «Поговорим об Украине откровенно» (Tygodnik Powszechny, Польша) пишет: «К власти в Киеве пришли настоящие украинские националисты, к числу которых принадлежит и сам Ющенко... при этом необходимо помнить, что это примитивный и чрезвычайно агрессивный национализм XIX века. Этого национализма справедливо опасаются все проживающие на Украине национальные меньшинства». Именно на идеологии отцов-основателей украинского национализма современные оранжевые правители Украины хотят создать свой «катехон»* — «новое украинское царство».Именно поэтому сейчас во многих городах страны стали массово устанавливать памятные знаки и памятники Петлюре, Бандере, Донцову. Полки книжных магазинов ломятся под тяжестью книг и брошюр, посвященных их деятельности. В препарированном виде это «наследие» изучается на гуманитарных факультетах многих учебных заведений и даже в школах. Отсюда и интерес граждан, в том числе и читателей «2000», к истокам украинского интегрального национализма.
Предтеча Дмитрий Донцов
Сегодня много внимания уделяется главному идеологу украинского национализма Дмитрию Донцову (настоящая фамилия Шелкоперов). Пишут, что Донцов «выступал против любого иностранного вмешательства в дела украинского народа». Все обстояло с точностью до наоборот. В своих «Підставах нашої політики» он писал: «Серед усіх імперіалізмів можемо прислуговуватися такому, котрий може бути нам корисний». Кстати, другая «икона» современных националистов — Симон Петлюра в плане иностранного вмешательства был вполне солидарен с Донцовым: «Треба знайти... серед впливових міжнародних чинників такі, яких би можна було заінтересувати ідеєю української державності та які мали б реальну вигоду від цього для себе чи то політичну, чи матеріальну» (цит. кн. В. Засанського та І. Петріва «За чужим возом». — К., 1967, с.13).
О Донцове Вацлав (Вячеслав) Липинский, бывший с ним некоторое время «побратимом» по службе у гетмана Скоропадского, сказал: «Син одного з московських колоністів у Новоросії зрадив своїх заможних батьків, став соціальним революціонером. Потім зрадив московських революціонерів і пішов до українських есдеків, прийняв кличку «Іржавий цвях». Потім зрадив есдеків і з невідомих причин переїхав до Австрії, де в 1913 р. став крикливим самостійником, знищуючи при цьому самостійність всіх, крім своєї власної. На початку війни зрадив самостійницьку організацію «Союз визволення України», перейшов на службу до Василька і пропагував приєднання України до Австрії. Потім зрадив Василька. Потім зрадив Австрію. Скориставшись революційною завірюхою, перекинувся до гетьманців, став начальником пресбюро, у якому не займався нічим, окрім інтриг. Потім найпідлішим чином зрадив гетьмана, написав на нього пасквіль, за який дістав вигідну посаду в швейцарській місії Директорії, де займався в основному інтригами проти своїх товаришів. Коли фонди Директорії були вичерпані, Митько Шелкопьоров написав книжку «Підстави нашої політики». В ній він виматюкав і гетьмана, і Директорію і почав вихваляти орієнтацію на Польщу. Тоді дістав польську візу і виїхав до Галичини».
Во Львове Донцов стал издавать «Літературно-науковий вісник» (со временем «Вісник»), а также редактировать журнал «Заграва». В это время из-под пера Донцова выходят или отдельными книгами, или в виде приложения к журналу «Вісник» биографические издания «Муссоліні», «А. Гітлер», «Вогнистий хрест (полковник де ля Рок)», «Франко-іспанський каудільо», «Володар» (апология макиавеллизма). Донцов переводит на украинский язык и «Майн кампф». А в 1926 г. и сам пишет нечто подобное — работу «Национализм», ставшую культовой в среде украинских националистов.
Его идеи сильно напоминают социал-дарвинизм. По Донцову общество — это хаос, в котором непрерывно происходит борьба за существование — и между людьми, и между нациями. Положение и тех и других определяется тем, насколько они сильные, волевые, инициативные и жестокие. Но лучше обратимся к первоисточнику: «Для великих рас є щось, що є вище за життя одиниць. І для цього «Щось» готові вони жертвувати навіть життям одиниць» (с. 31). «Для націй, що творять історію, націй здобувців, головною ціллю є панувати і уладжувати життя по своїй подобі, якого б напруження народної енергії се не коштувало, з якими жертвами не було сполучено» (с. 38).
Донцов пишет, что «поступ, якого джерелом є сі чувства, окупається часто кривавими жертвами. Коли Америка розростається в Мексику, се поступ, бо садить здібну і сильну расу, що використає всі багатства тої землі, замість нездарної, яка її запропастить для себе і світа. Був так само поступ, коли та сама Америка забрала Кубу чи Філіпіни, роблячи з цього гнізда пошестей і неврожаїв квітучу країну. Заперечувати конечність сього поступу та його шляхів значить хотіти ніколи не рушати існуючих стосунків, ніколи не рушати того, що гниє, в ім'я «гуманности» не дотикати його пальцем... Перемога сильніших і здібніших — в інтересах поступу, се один аспект боротьби за існовання, другий усунення слабших і се також не може обійтися без насильства, сього великого чинника історії» (с. 204—205). Ну, теперь понятно, зачем американцы помогли «поднять уровень национального самосознания и развить идентичность украинского народа» аж до градуса «оранжевой революции»! А чтобы мы не «запропастили» «для себе і світа» багатства Украины, они сделают «з цього гнізда пошестей і неврожаїв квітучу країну». И все это — в интересах «поступу», т. е. «усунення слабших». Вот только готовы ли украинцы ради такого «поступу» на «криваві жертви»?
Кто же должен воплощать идеи этого «дивного нового мира»? «...чинником активним, тим, де ся ідея зроджується — є активна ініціятивна меншість... Се группа, яка формує неясну для «неусвідомленої» маси ідею, робить її приступною сій масі, нарешті, мобілізує «народ» для боротьби за сю ідею» (с. 212). Какое старое вино! Уже, казалось бы, должно прокиснуть и превратиться в уксус, но его перелили уже в новые мехи и снова призывают очередные «воины света» и самооборонцы «биомассу» к борьбе за идеи равенства и социальной справедливости.
( Collapse )
